Письменники створюють не так інші світи, як двері. І кожен читач, відчиняючи їх, опиняється у своєму вимірі. Ніби й у тій оповіді, яку оприявнив автор, а наче і в іншій. Так було з Еліс Вейн. Водномить її життя розтрощилося на друзки, та з розбитих гострих скелець вона зібрала і себе, і «Тео». А далі відпустила твір, бо ж час збирати думки й час відпускати.

Тоді книжка відкрилася різним героям і лишила свій карб — то чітко, то сміховинно незграбно. Актор, який загубився серед фальшу, повернув свій голос. Літній вдівець, що тонув у провині, зумів доплисти до берега змін. Координаторка інтимних сцен нарешті поставила головну сцену — власного простого й чуттєвого життя. А самотня підлітка знайшла підтримку тих, хто вберіг її таємницю.

Так одна книжка вплинула на десяток доль, перетнула їхні історії, повернула до суті, що чаїться глибоко в серці. У серці людському, що такого самого розміру, як кулак.