Культовий твір Ернеста Гемінґвея змальовує післявоєнне «втрачене покоління» 1920-х років — «пропащих» людей, розчарованих і травмованих, ніби завислих у постійному чеканні, не здатних вповні вхопити життя. Відчути себе справді живими вони можуть лише у рідкісні моменти прояву чистої емоції, яку невпинно прагнуть відшукати. Свою гіркоту й зневіру вони намагаються забути в алкоголі й безладних розвагах, шукають відради на вулицях нічного Парижа, на природі в Піренеях, на боях биків у Памплоні. Короткими лаконічними штрихами, що стали прикметою його стилю, Гемінґвей показує крихку ілюзію балансу, інстинкт саморуйнування, що не дає характерам героїв розгорнутися щосили. Їм зостається лише святкувати, поки триває фієста, і щоразу сподіватися нового світанку.